З кожного пуду мама набирала по жмені зерна...

Свідчення Казимирчук (Куліковської) Зінаїди Павлівни 1927 р. н.,
с. Куліковка Великомихайлівського району Одеської області.

Я пам’ятаю, в 1933 році була сильна голодовка. Комуністи ходили попід хати, забирали в людей зерно, до останньої зернини. Моя бабуся запхала в піч горшки з зерном, горохом, а скраю заклала кирпичом-топливом. Сама замастилася і мені теж замастила лице і руки, щоб нас пожаліли і не дуже шукали. Прийшло їх троє, а бабуся якраз запалила піч скраю. Вони подивилися, які ми бідні та брудні. Один погладив мене по голові, постояли трохи та й пішли, бабуся зразу ж загасила вогонь. Ми стояли і дивилися, як вони далеко відійшли, потім зітхнули з полегшенням.

Мій дідусь, Куліковський Павло Васіронович, у кінці городу викопав під деревами ями і заховав у них діжки з зерном. У нього була велика сім’я: вісім дочок і один син. Він видавав усім по пуду (16 кілограм) зерна на тиждень на сім’ю, щоб не померли від голоду. З кожного пуду мама набирала по жмені зерна, щоб на Великдень спекти паски. Дідусь допомагав також своїм родичам.

Дідусь працював охоронником, мав ружжо, то він, коли вполював щось, приносив і ділився зі всіма по кусочку.

Коло нас жила старенька бабуся, то мама, як зварить якусь мамалиґу, ми називали її «кандьор Іванович», або напече «каторжаників» (млинців з відходів), так посилає нас до сусідки. Ми приходили до неї, допомагали підмести, щось зробити. Так ми її підкормлювали всю зиму.

Але, не дивлячись на важкі часи, люди були дружні, допомагали один одному, ділились останнім кусочком хліба, у кого, було, корова втелиться раніше, ділились молоком.

Записала Тушич Н., 2009 р.

Джерело:
Людяність у нелюдяний час
Український інститут національної пам’яті
Київ : Смолоскип, 2018